Олександрія стане колискою модерного всеукраїнського капеланства

Саме так – балахівською радою – можна назвати захід, проведений за спільної ініціативи Спілки офіцерів України, громадських організацій “Оливкова гілка України” та Кіровоградського обласного фонду «Берег надії». Біля тридцяти колишніх військових (і не військових) зібралися на початку серпня 2012 року в літньому таборі, організованому двома спікерами, киянином полковником запасу Валентином Кореневичем, він є Президент «Оливкової гілки» в Україні та директор програми “Пасторсько-капеланського керівництво” у Київський богословський семінарії та олександрійцем, підполковником у запасі Валерієм Труфановим, аби подискутувати на тему капеланства – серйозної духовної служби морально-психологічної допомоги людям, існуючої в більшості армій світу, і такої потрібної нинішньому українському суспільству.

Поняття капеланства, нині дуже широке, має свій початок у військовій історії. І не дарма. Адже солдат, на час позбавлений рідних і своєї малої вітчизни, під час своєї тяжкої служби потребує морально-духовної підтримки, якої в повній мірі не може надати йому ніякий безпосередній військовий начальник чи офіцер – вихователь. Адже армія стоїть на чіткій субординації і безвідмовному слідуванню наказам безпосередніх військових командирів. Водночас, оскільки солдат не народжується машиною, а є людиною, не всі армійські ситуації складаються найкращим чином для його совісті, крім того, по-людському воїн потребує духовної опіки – елементарної допомоги, не передбаченої уставом, але яка, проте, цьому армійському уставу не суперечить, виховуючи високий армійський дух.

Капеланство виникло на зорі християнства, в четвертому сторіччі по Р.Х. Одного разу зимової ночі Мартин із Тура зустрів бідняка, який потребував допомоги. Не маючи грошей, Мартин розрубав навпіл мечем капу – власний плащ – і віддав половину її нужденному. Цей випадок, який започаткував армійське служіння священників чи просто інститут армійських духовних наставників яскраво ілюструє те, чим має займатися в усі часи будь-який капелан – вислуховувати й приймати сповіді та наболіле від тих, хто цього потребує, ділячись із ними частиною власних благ, які можуть в той чи інший момент суттєво сприяти поліпшенню фізичного та психологічного побуту іншої людини. Українське капеланство історично мало місце, зокрема, в інституції польового священства Запорізької Січі, де священнослужителі різного рівня і статусу виконували роль духовних пасторів українських воїнів. Інститут капеланства існував і був цілеспрямовано дуже сильно розвинений до 1917 року і в армії Російської Імперії, до складу якої входила тоді й Україна, та в Австро-Угорщині, де перебувала решта українства. З набуттям незалежності Української Держави, Україна відчула гостру і суттєву потребу саме такого, капеланського, а не тільки обрядово-церковного служіння в українському війську. Адже в радянську добу політичний працівник або комісар своєю роллю зовсім не відповідав призначенню рятівника людських душ, а відтак радянський солдат у морально-духовному плані завжди перебував сам-на-сам із проблемами. Однак, хоча на сьогоднішній день в Україні існує відповідна «Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України» Міністерства оборони України, яка дозволяє і заохочує розвій інституту капеланства в державі, капеланська служба в українській армії не носить абсолютно організованого чи чітко структурованого характеру. Присутність військового капелана в тій чи іншій частині української сучасної армії зумовлюється простим ентузіазмом – як з боку воєнного командування, так і з боку священнослужителів відповідних конфесій. Такі ж справи і з іншою гілкою капеланства – служінням  духовним потребам в’язнів та хворих у госпіталях та лікарнях: все залежить від діяльності окремих духівників-ентузіастів, яка, проте, цілковито залежна від сприяння або не сприяння цьому процесу з боку начальників та командирів на місцях.

Надати капеланству в Україні ознак доброї упорядкованості – саме цій меті і присвятили свої дебати ті, хто зібрався радитися в Балахівці. А це були, зокрема, люди, які вже мають особисту практику капеланського служіння найширшого профілю (сучасне всесвітнє капеланство, тобто робота з опіки і рятування душ, розширило свої межі до роботи з хворими в лікарнях, ув’язненими тощо – аж до роботи капеланів на крупних підприємствах та в спортивних клубах у галузі духівників-психологів. Останнє в Україні, на жаль, поки що мало практикується). Приїхали Володимир Гітов з Дніпропетровська, Олександрівці Валерій Труфанов, Владислав Галата (військовий капелан), Олександр Ратушнюк, Ярослав Яворський та Юрій Білий та ще ціла група тих олександрійських ентузіастів, хто мріє служити людям у якості майбутніх капеланів, Валентин Кореневич з Києва, Микола Дудко з Черкас (госпітальний капелан), Леонід Сметанін з Луганську (пенітенціарний капелан), капелан Дон Крамбліт (підполковник ВМФ США у запасі, що прослужив на флоті капеланом 28 років). Місто Миколаїв делегувало на зустріч офіцерів Миколу Золотова та Юрія Сидоренка, а Донецьк – Сергія Отрокова.

Можна сміливо заявляти, що чотириденне віче людей, готових надалі служити суспільству як духівники, вдалося на славу. Адже аби довести до кінця суттєву справу, потрібно не просто говорити, але реально діяти. Та, перш ніж здійснювати будь-що, потрібен досвід. А такого досвіду власного капеланства в звичайному для Європи та Америки значенні Україна ще не знає. Не диво тому, що капелан Дон Крамбліт, маючи такий досвід, люб’язно поділився ним із своїми військовими побратимами з України. Він розповів, як служив капеланом і на підводному човні, і на судні з екіпажем у 1500 осіб, де він був єдиним капеланом, і на авіаносці з екіпажем у 5000 осіб. Дон пояснив, що служба капелана суттєво відрізняється від служби священика. Для священика ті, кому він служить – це передовсім паства, однак для капелана ті, турботи і думки яких він бере на себе – передовсім люди, потім – фахівці своєї справи, і тільки потім паства віруючих однієї релігії. На практиці це означає, що капелан, за словами Дона, має служити всім – і віруючим, і невіруючим. Так, як вчинив воїн Мартин, який не задумуючись, поділився своїм плащем, із тим, хто не мав чим накрити власне тіло. Часто під час капеланської служби виходить так, що ти маєш намагатися стати другом і помічником і християнину, і буддисту, і мусульманину, і невіруючому. Адже в армії, як і в теперішньому суспільстві, люди з різних конфесій. І тим не менш капелан як духовний опікун має дбати про будь-кого з них.

Капелан – часто єдина людина, якій довіряє свою яку-небудь найбільшу таємницю військовий, ув’язнений, хворий чи будь-хто інший. І в таких випадках ця таємниця має померти разом із капеланом. Дон Крамбліт, зокрема, розповів наступну історію. Якось до нього прийшов один морський піхотинець і сказав, що хоче просто поговорити. В процесі розмови морський піхотинець розповів про сексуальні домагання до нього з боку корабельного лікаря. Через два тижні морська поліція викликала Дона з метою дізнатися про зміст тієї його розмови з військовиком. Спокуса розповісти все, за словами Дона, була для нього особливо великою, бо той самий корабельний лікар неодноразово, ввійшовши в довіру родини Дона, запрошував до себе на квартиру ночувати їхнього сина. Однак Дон сказав поліції, що він капелан, і що якщо розголосить таємницю, то перестане ним бути. Чи є в випадки, коли капелан міг би поділитися приватною таємницею з владою. На це запитання Дон відповів так: якби до мене прийшла жінка і розповіла, що хвора на СНІД і що зробить все, аби заразити цією хворобою всіх членів екіпажу підводного човна, і якби я не зміг її переконати не робити цього, тільки тоді. За часи 38-річної служби Дон Крамбліт відвідав понад 60 країн і перебував не в одній точці збройного конфлікту. Відтак досвід служби, яким він поділився з українцями, став неоціненним.

Зрештою, дискутуючи на тему капеланства, учасники зустрічі прийняли рішення про створення громадської організації, метою якої буде впорядкування капеланського служіння в Україні, вироблення конкретних чітких його методик і найширшого його впровадження в українському суспільстві.

Президент “Оливкової гілки” Валентин Михайлович Кореневич, зокрема, взяв на раді слово і зазначив таке: “Справді, а чому організації всеукраїнського масштабу мають завжди започатковуватися в Києві? Нехай Олександрія увійде в історію! Я пропоную в Олександрії створити всеукраїнську громадську організацію капеланів України. І якщо Валерій Труфанов, людина, яка подала ідею цієї зустрічі і цілеспрямованого розвитку капеланства в нашій державі не проти, то ми можемо йому запропонувати бути головою організації”. Усі присутні погодилися з ідеєю Валентина Кореневича, що вона нагальна і справедлива. А капелан Дон Крамбліт вручив підполковнику В. Труфанову символічний посох поводиря капеланського руху і разом із побратимами благословив вояка на працю для розвитку капеланства. Крім того, було створено робочу групу з входженням до неї представників із різних куточків України, яка зараз працює над виробленням статуту українського капеланства та питаннями реєстрації організації. Таким чином, 2 серпня 2012 року, день, в який було прийнято це рішення, ввійде в історію міста Олександрії, як день, коли це місто стало столицею всеукраїнського капеланства.

Написав Віталій Квітка